Ця розповідь буде не від лиця якоїсь окремої людини. Ця розповідь від узагальненого образа людей,жінок та чоловіків,різного віку і різного соціального статусу,які стикнулися з хворобою (так, саме з хворобою).під назвою депресія. Це не зниженй фон настрою,що властивій кожній людині в залежності від тих чи інших обставин. Це хвороба,яку потрібно і можна лікувати. І лікування-це не про сором,що я слабка і не справляюся. Це про дбайливе ставлення до себе. Про якість свого життя. Про спасіння.

Отже...

Я себе недобре почувала. Так і не скажеш у двох словах про що мені погано. Я себе недобре почуваю, не радію, не живу, не хочу, не можу.. І сильне почуття провини за те, що так. Коли зустрічалась з кимось на вулиці, здавалось, що на мене дивляться якось із жалістю. І ці погляди нестерпні. Я вирішую не ходити на вулицю. Тоді я не знала, що то внутрішній погляд на себе з середини, погляд психологічно виснаженої людини. Я не приймала себе у цьому стані. Було якесь змішане почуття ненависті, злості та жалю до себе самої. А потім і воно зникло. Десь пропала пам'ять, концентрація уваги взагалі зникла. І відчуття, що в мене частково їде дах. Цей стан неможна назвати важким. Це мука.. Це щось за межами життя і думки, що це щось має закінчитись, бо вже немає сил терпіти.. коли до мене звертались мої рідні я щось відповідала, навіть інколи усміхалась ,але відчуття, що це роблю не я, що це моя тінь спілкується з людьми. А я падаю у глибину якоїсь чорної прірви, десь вже на середині, або й ближче до її дна,  що ось-ось і вже  кінець. Хапаюсь обідраними нігтями за стінки і не можу схопитися. І мені дуже, мені дуже страшно. Я не їла, майже не пила, не вставала з ліжка( тільки за фізіологічних потреб),мені було байдуже навіть на моїх дітей…і соромно.. Тоді я не знала, що моєї провини в цьому немає. Тоді я не знала, що зі мною відбувається. Тоді я просто хотіла ,щоб все скінчилося.. щоб я, якщо це  ще я, скінчилася..

Так, плюс-мінус, відчуває себе людина у депресії. Дуже хочеться, щоб ми були чутливіші один до одного. Адже за дивною посмішкою людини, за мовчанням, за емоційним холодом може стояти невимовний і незрозумілий для інших душевний біль. В силу різних причин. Але точно не за бажанням чи волею цієї людини.  Якщо ви помічаєте, що щось змінилось у поведінці вашої близької людини,  що змінюється сама людина-допоможіть. Будьте підтримкою і опорою, а не караючим перстом з криками ,,зберись, ганчірка!’ Не збереться.. бо цей стан за межами волі людини, за межами впливу самої сильної особистості, це хвороба. Ви ж не будете кричати розтрощеній кінцівці ‘зростайся негайно, ледацюга!!‘ Ви, як мінімум, оберете гіпсування і звернетесь до фахівця. У випадку розтрощеної кінцівки до травматолога. У випадку депресії-до фахівця з психічного здоров’я. Це не соромно-обирати життя. Рятуватися не соромно. Рятуватися-це гідно. І варто.

Психолог 6 відділення Тетяна Груць